Зінаїда Серебрякова – відома постать в історії мистецтва. Талановита художниця змалечку проводила час в оточенні творчих особистостей. У династії Лансере-Бенуа, її родині, майже кожен був дотичний до образотворчої майстерності. Зінаїді знадобилося майже все життя долати труднощі, які постійно виникали на її шляху, аби у зрілому віці нарешті отримати визнання. Далі на kharkovskiye.info.
Життєвий шлях художниці
Народилася Зінаїда Серебрякова 12 грудня 1884 року в родовому маєтку Нескучне, що на Харківщині. Родина Лансере була одержима творчістю. Батько, Євгеній Лансере, був скульптором. Коли маленькій Зіні не було й двох років, він помер від сухот. А мати, Катерина Лансере, походила з роду відомих французько-італійських художників і архітекторів. Сама, власне, займалася малюванням. Зінаїда була наймолодшою з шести дітей у сім’ї. І автоматично ввібрала у себе пристрасть до мистецтва.
Катерині Лансере після втрати чоловіка було дуже складно самій виховувати шістьох дітей. Тому недовго думаючи вона переїхала з ними до свого батька в Петербург. Микола Бенуа був архітектором. Він постійно брав маленьку онуку з собою на виставки, лекції, мистецькі читання. Підрісши, Зінаїда потягнулася до пензля, залучена підтримкою та хвалою всіх близьких.
У 1900 році Зінаїда закінчила навчання у гімназії та вступила до художньої школи Марії Тенишевої. Там її викладачем став Ілля Рєпін. Художниця багато подорожувала Італією, де разом з родиною вивчала тонкощі класичного живопису. Повернувшись назад на Слобожанщину, дівчина була вражена різнобарв’ям місцевої природи. Сірість Петербурга так і не знайшла відгук у серці мисткині. У родовому маєтку дівчина немов знову повернулася до життя, згадала про натхнення.
На Харківщині Зінаїда зустріла своє кохання – Бориса Серебрякова. Пара одружилася, відправилася у подорож до Парижу. Жити вирішили у Петербурзі, проте часто приїжджали в Нескучне. Тільки там Зінаїді вдавалося черпати ідеї для своїх картин.
Кінець мирного життя настав у 1917 році. Тоді родина Серебрякових якраз проводила час у родовому маєтку. Жити стало небезпечно, сусідні будівлі поступово розграбовувалися селянами. До того ж ще й Борису Серебрякову довелося поїхати у робоче відрядження до Сибіру. До 1919 року Зінаїда не знаходила собі місця, від чоловіка не було ніяких листів, у голові були тільки найгірші думки. Але одного дня він несподівано повернувся. Спочатку Борис перевіз свою родину до Змієва, а потім до Харкова. І начебто життя знову почало налагоджуватися, але на зміну радості від довгоочікуваної зустрічі прийшло велике горе. Борис підхопив тиф і за лічені тижні помер на руках у своєї коханої. 36-річна Зінаїда Серебрякова у війну залишилася сама з чотирма дітьми.
Вимушена еміграція до Франції
Родинний маєток у Нескучному було розорено та спалено. Зінаїда мала доглядати за чотирма дітьми та старою матір’ю. Розраховувати на чиюсь допомогу не варто було, бо майже кожна родина була у скруті. Зібравши дітей, жінка прийняла рішення поїхати у дідову квартиру в Петрограді. Там мистецтвознавець Сергій Ернст та художник Дмитро Бушен трохи врятували ситуацію. Як старі знайомі, вони допомогли влаштувати старшу дочку Серебрякових до Маріїнського театру.
Але Зінаїда розуміла, що у радянській Росії не бачить свого майбутнього. Нею було прийняте рішення поїхати на заробітки до Франції. Залишивши дітей з 73-річною Катериною Лансере, Зінаїда вирушила в Париж. І пробула там 43 роки.
Надії художниці про самореалізацію в Парижі були знищені. Її картини були класичними, а там актуальним був авангард. Тому роботи Зінаїди не продавалися, грошей не було зовсім. Допомагав жінці лише дядько, брат батька. З його допомогою їй вдалося забрати до себе двох молодших дітей.
У 1928 році після виставки в Брюсселі художниця отримала чудову пропозицію від бельгійського барона Броуера намалювати портрети членів його сім’ї. Після цього він оплатив художниці декілька подорожей в Марокко. Коли Серебрякова повернулася, то барон обрав на свій смак декілька з намальованих під час подорожі пейзажів. Вважається, що картини, написані художницею під час цієї поїздки, найкращі зі створених нею в еміграції.
Повернувшись з Марокко, Зінаїда влаштувала виставку своїх робіт. Було чимало похвальних відгуків, але купувати картини майже ніхто не став. Допомагали мисткині її діти – Олександр та Катерина. Вони працювали у театрі, займалися виготовленням декорацій та ляльок для вистав. Жити було дуже складно, але все одно легше, ніж двом старшим дітям, що залишилися у Росії.
До початку Другої світової війни Зінаїда Серебрякова за документами була громадянкою Радянського Союзу. Але після окупації Франції німцями жінці довелося оформити біженство. Будь-який зв’язок із СРСР загрожував концтабором. Відмовившись від громадянства, художниця втратила можливість навіть просто листуватися зі старшими дітьми.
У 1957 році посол СРСР у Франції Сергій Виноградов та представник СРСР при ЮНЕСКО Володимир Кеменов запропонували художниці повернутися з еміграції. Проте Зінаїді Серебряковій на той час було 73 роки. Вона вже майже не писала картини, часто хворіла та була занадто слабкою для свого віку. На переїзд жінка так і не наважилася.
Померла Зінаїда Серебрякова 19 вересня 1967 року. Поховали її поблизу Парижа на кладовищі Сен-Женев’єв-де-Буа.
Творчі доробки художниці
Однією з перших картин, написаних художницею, стала “Яблуня”. Її Зінаїда створила ще у молоді роки в родовому маєтку. Протягом усього свого творчого шляху вона додавала символізм життя та родючості до своїх картин. Саме ця є яскравим підтвердженням такої думки.
У роки життя на Харківщині художниця обожнювала писати природу, пейзажі Нескучного, портрети місцевих жителів та їхнє життя.
Але найбільше Зінаїда вкладалася у роботи із зображенням своїх дітей.
Найвідомішою стала картина “За сніданком” (1914 рік). На ній художниця намагалася передати домашній затишок, спокійні обличчя своїх дітей. Таким чином художниця знаходила душевну рівновагу, адже у світі вже вирувала Перша світова війна.
Ще одним груповим портретом дітей стала картина “Картковий будиночок”. У сенс цього полотна художниця вклала ще більше сумної історії. На перший погляд здається, що діти просто грають у звичайну гру та будують картковий будинок. Але насправді таким чином художниця намагалася передати тугу своїх дітей за знищеним родинним маєтком у Нескучному. Також можна помітити, що діти розділені: вони намальовані у профіль та фас. Олександр та Катерина на полотні дивляться на Зінаїду, а в житті вони поїхали з нею до Парижу. А Євген та Тетяна, які назавжди залишаться у Петрограді, зображені осторонь від матері, вона не бачить їхні очі.
Довгоочікуваний успіх
Лише за часів хрущовської відлиги картини Зінаїди Серебрякової потраплять на виставки в Києві, Ленінграді, Москві. Спостерігаючи за реакцією суспільства на свої картини вже у літньому віці, художниця буде невимовно рада: її полотна викликають інтерес та захоплення. Довгоочікуваний успіх був дивовижним – захоплені відгуки в газетах, натовпи та черги біля входу на виставки. Присвятивши все своє життя мистецтву, Зінаїда Серебрякова нарешті стала успішною. Нині найбільше зібрання її картин знаходиться у Третьяковській галереї. Частину полотен художниця сама заповіла галереї, а частину поціновувачі мистецтва самостійно шукали в різних куточках світу.