Шлях відомої акторки з Харкова: Людмила Гурченко

Людмила Марківна Гурченко (1935-2011) – видатна радянська та російська акторка, співачка й режисерка, чия творча кар’єра охоплює понад півстоліття. Вона стала символом цілої епохи радянської естради та кіно й залишила слід у серцях мільйонів глядачів. Далі на kharkovskiye.info.

Ранні роки та шлях до слави

Людмила Гурченко народилася 12 листопада 1935 року у Харкові. Її батько, Марк Гаврилович, був баяністом у Харківській філармонії. Мати, Олена Олександрівна, разом із батьком організовувала музичні заходи та свята.

Життя під час окупації Харкова

Маленька Люся мріяла виступати на сцені, й батьки хотіли її віддати до музичної школи. Але у червні 1941 року розпочалася війна, а незабаром Харків був окупований. Батько Людмили пішов добровольцем на фронт, а шестирічна Люся залишилася в окупованому Харкові разом із мамою. Виживати у місті було дуже важко, не вистачало продуктів та найнеобхідніших речей. Й маленька Люся два роки співала та танцювала перед німецькими солдатами, щоб отримати якусь їжу та допомогти мамі.

23 серпня 1943 року Харків було звільнено. А 1 вересня 1943 Людмила пішла до української школи № 6, яка була розташована у дворі її будинку. А через рік, восени 1944 року, вона вступила також до музичної школи імені Л. Бетховена.

Початок кар’єри 

Після закінчення школи, у 1953 році, Гурченко вступила до ВДІКу, де навчалася у майстерні Сергія Герасимова та Тамари Макарової. 

На одному курсі з нею навчалася ще одна відома харків’янка – Наталя Фатєєва. Уже на третьому курсі Гурченко зіграла свою першу драматичну роль – Амалію у “Розбійниках” Фрідріха Шиллера. Але справжню славу вона набула після фільму “Карнавальна ніч”, який вийшов на екрани у 1956 році. Людмила Гурченко буквально прокинулася знаменитою. 

Її героїня – весела, життєрадісна Оленка Крилова – підкорила глядачів своєю безпосередністю та чарівністю. Фільм подивилися понад 48 мільйонів людей, а пісні, що виконувала Гурченко, особливо “П’ять хвилин”, миттєво стали хітами. 

Фотографії Людмили Гурченко не сходили з обкладинок журналів, а пропозиції про нові ролі надходили одна за одною. Але актриса зіткнулася й з певними труднощами – її стали сприймати виключно як виконавицю легких, комедійних ролей. 

У 1958 році Гурченко виконала головну роль у музичній комедії “Дівчина з гітарою” й закріпила за собою образ “співачки та красуні”. Але актриса прагнула вийти за межі легкого жанру та мріяла про серйозні драматичні ролі.  

Творчість Гурченко у 1960-1970 роки 

На початку 1960-х років, після гучного успіху “Карнавальної ночі” й кількох легких музичних фільмів, Гурченко стали рідше запрошувати на ролі. Й протягом більш як десяти років Гурченко отримувала лише епізодичні ролі, а її кар’єра фактично загальмувалася.

У ці роки вона співала на сцені, брала участь у зніманнях святкових вечорів, співпрацювала з телебаченням та намагалася знайти своє місце у радянському кінематографі. Гурченко змогла пережити цей складний період, а надалі довела, що її талант набагато глибший та багатогранніший, аніж образ легковажної героїні з “Карнавальної ночі”.

Повернення на екрани та визнання

Другий підйом у кар’єрі Людмили Гурченко відбувся у 1970-х роках. Вона зіграла одразу у кількох музичних фільмах, які миттєво ставали популярними. У 1972 році вийшов фільм “Тютюновий капітан”, у 1974 році – “Солом’яний капелюшок”, а у 1976 році – “Небесні ластівки” та “Чарівний ліхтар”. Гурченко знову сяяла на екрані, а її пісні миттєво ставали надзвичайно популярними. 

Водночас акторка почала отримувати запрошення й на серйозні драматичні ролі. У 1976 році Людмилі Гурченко була запропонована головна роль у військовій драмі Олексія Германа “Двадцять днів без війни”, де її партнером був Юрій Нікулін. Наступною її роботою стала кіноепопея “Сибіріада” режисера Андрія Кончаловського. У 1979 році вийшла картина Микити Михалкова “П’ять вечорів”, в якій в актриси була головна роль.

Великого успіху набули ролі актриси у фільмах 1980-х років. У 1981 році Людмила Гурченко зіграла Маргариту Соловйову у мелодрамі Петра Тодоровського “Улюблена жінка механіка Гаврилова”. За цю роль рік потому на міжнародному кінофестивалі у Манілі Гурченко отримала приз “за найкращу жіночу роль”.

У 1983 році Людмила зіграла у ліричній комедії Ельдара Рязанова “Вокзал для двох”. За роль офіціантки у цьому фільмі на XVI Всесоюзному кінофестивалі у Ленінграді Людмилі Гурченко був вручений приз як найкращій акторці. 

Генеральний секретар ЦК КПРС Юрій Андропов відзначив роботу Людмили Гурченко, й незабаром їй було надано звання народної артистки СРСР. Згідно з опитуванням журналу “Радянський екран”, стрічка “Вокзал для двох” була визнана найкращою у 1983 році, а Людмила Гурченко – найкращою акторкою року. У 1984 році вона зіграла співробітницю відділу кадрів Раїсу Захарівну у чудовій комедії Володимира Меньшова “Любов та голуби”.

Творчість Гурченко у 1990-ті роки

У 1990-ті роки актриса знімалася рідше, а серед пам’ятних робіт Гурченко у ті роки були фільми “Моя морячка”, “Гардемарини III” та телесеріал “Білі одежі” за романом Володимира Дудінцева, у якому Гурченко виконала драматичну роль. А у 1995 році була роль у фільмі “Весілля”. Також у середині 1990-х років Гурченко була частою гостею на телебаченні, брала участь у ток-шоу та концертах, почала частіше співати на сцені та записала кілька альбомів.

Музична кар’єра й режисерський дебют

Крім акторської діяльності, Гурченко активно займалася музикою. Вона записала кілька альбомів, де виконувала як оригінальні композиції, так й популярні ретро-хіти. Особливою популярною була її програма “Оплески”, у якій вона виконувала пісні та ділилася спогадами про своє життя й кар’єру.

У 1990-ті роки Людмила Гурченко спробувала себе ще і як режисерка. У 1991 році відбувся її режисерський дебют – автобіографічний фільм “Строкатий метелик”. Головну роль вона теж виконала сама. У фільмі Людмила Гурченко розповіла про свої дитячі та юнацькі спогади, про творчий шлях й особисте життя. Фільм отримав доволі суперечливі оцінки глядачів та критиків, але інтерес до нього був досить великий. 

Пізній період творчості

У 2000-ті роки Гурченко продовжувала зніматися та виступати на естраді. У 2000 році вона зіграла у чудовому фільмі Ельдара Рязанова “Старі клячі”. У 2006 році – у “Дивному Різдві”, а у 2009 році – у фільмі “Строкаті сутінки”. Її роботу у драмі “Строкаті сутінки” критики особливо відзначили за глибину та емоційність ролі. 

Людмила Марківна залишалася такою ж популярною актрисою, як і раніше, та іконою стилю для жінок. Вона брала участь у телешоу, була членкинею журі музичних конкурсів та із незмінною енергією занурювалася у творчу атмосферу різних проєктів.

Театральна діяльність 

Людмила Гурченко грала й у кількох відомих театрах. У Московському театрі “Сучасник” Гурченко була залучена до вистав “Без хреста”, “Старша сестра”, “Сірано де Бержерак” та “Голий король”.

У Театрі-студії кіноактора Гурченко зіграла у виставах “Цілуй мене, Кет!”, “Дурниця”, “Червоне та чорне”. Грала Гурченко й у Школі сучасної п’єси, у “Театрі Антона Чехова”, та у Московському театрі сатири. 

Особисте життя актриси 

Людмила Гурченко була одружена кілька разів. Її першим чоловіком був сценарист Борис Андронікашвілі, від якого у неї народилася єдина дочка Марія. Однак стосунки із дочкою протягом багатьох років залишалися напруженими. Другий шлюб з актором Олександром Фадєєвим теж виявився недовгим.

Одним із найяскравіших та найбільш обговорюваних її союзів був шлюб із композитором Костянтином Купервайсом, з яким вона прожила до кінця своїх днів. Цей шлюб був не тільки особистим, а й творчим союзом: Купервайс писав музику для її концертних програм та пісень.

Останні роки та спадщина

Людмила Марківна Гурченко померла через ускладнення після операції 30 березня 2011 року у Москві. Їй було 76 років. Її відхід став великою втратою для російського мистецтва. Актрису було поховано на Новодівочому цвинтарі, поруч з іншими відомими діячами культури.

Пам’ять про Людмилу Гурченко живе не тільки у її фільмах та піснях, а й у численних пам’ятниках та меморіальних дошках. Крім того, на її честь були названі театральні та кінематографічні премії, а її ім’я надихає нове покоління артистів.

Людмила Гурченко – не просто актриса, вона – символ цілої епохи радянського та російського кіно. Її ролі залишаються улюбленими глядачами, а сама вона назавжди увійшла в історію як одна з найвидатніших акторок XX століття.