У новаторів, що пропонують часу рішення, здатне вивести його зі стану кризи, завжди є імена. Сфері театру, яка на стику ХІХ та ХХ століття опинилась у глухому куті, відповідають діячі, що відмовляються від протоптаних доріг на користь ще не пізнаним. Далі на kharkovskiye.info.
На теренах нашого міста теж розгортається дана історія, і одним із головних її героїв стає актор, театральний і кінорежисер, Лесь Курбас. Але перш, ніж почати фігурувати за таким псевдонімом, він долає довгий шлях, складений із занурення у різні контексти. Їх і розглянемо.
Крізь контексти і країни
Олександр-Зенон Степанович Курбас народжується 1887 року у львівському містечку Самбір, що на той час є складовою Австро-Угорщини. Доступність двох напрямків – освоєння західних традицій та дослідження культури українських земель – зумовлює і розвиток митця, що реалізується через звернення до різних надбань.
Головний, втім, вплив на Курбаса чинять його батьки – мандрівні актори, вони не можуть виховувати свого сина за межами театрального мистецтва, оскільки занурені в нього самі. І час демонструє дану спадковість – з тією лише різницею, що домінуючою захопленістю Леся стає режисура.
Червоною ниткою простягається протест юнака у відповідь на полонізацію, зокрема, навчальних структур – Тернопільська гімназія із Львівським університетом стають місцем, з якого починається втеча.
Зрештою, кінцевим пунктом його навчання стає Відень, де Курбас вступає до філософського факультету та закінчує драматичну школу. Занурений в ознайомлення з працями в оригіналі – з теорії театру, філософії, психології тощо – режисер доходить і власного розуміння, у якому стилі він прагне організовувати вистави.
Отримані знання він застосовує при поверненні на Галичину – там для Леся відкривається той простір, що знаходиться за кулісами. Спочатку – театр Гната Хоткевича, незабаром – “Руська бесіда”.
У 1915 році постать митця обростає суспільною увагою після того, як він засновує театр у Тернополі. Втім, душа Леся кличе його вглиб України – на Наддніпрянщину.
Послідовно вимальовується траєкторія, за якою розвивається кар’єра Курбаса – географічно вона спрямовується на схід.
Вирватись з вузького кола тем
Самі обставини сприяють подорожі режисера – новим середовищем, що він освоює, стає театр Миколи Садовського в Києві. Поступово Курбас вдається і до формування власного проєкту – однодумці митця, що згуртовуються, кінець кінцем дістають назву “Молодого театру” – таким чином, утворивши повноцінну театральну трупу.
Умови, за яких існує новостворений колектив, переконують нас у силі творчої пристрасті, властивій кожному його учаснику, оскільки на самому початку “Молодий театр” позбавлений фінансової підтримки. Найбільше, на що він може розраховувати – це на дозвіл грати у приміщенні театру Бергоньє безкоштовно – і то лише інколи.
Революція, уособлена Курбасом, простежувалась у низці переосмислень класичних творів. Звичні сюжети, навколо яких досі обертались театральні вистави, пахнули для режисера затхлістю. Він ясно вбачав одноманітність – українські побутові проблеми являли собою вузьке коло тем, з якого “Молодий театр” бажав вирватись.
Для Курбаса, що перекладав п’єси з восьми мов, здається, і не було іншого шляху, окрім як задіяти спадщину інших культур. Відмова від її непрямого вивчення – крізь російські переспіви, наприклад – позбавляла меж і робила ширшим небокрай можливостей інтерпретації.
Це допомогло встановити новий ракурс зображення і власної культури.
Так, наприклад, “Молодий театр” перший в українському просторі здійснив постановку з грецької класики – “Цар Едіп” Софокла.
Кінцевий пункт призначення – Харків
У 1922 році 31 березня інтенція Курбаса втілюється в оновленій формі. “Молодий театр” у даній перспективі лише частково закладає фундамент для проєкту, що дістає назву “Березіль”. Одного разу сформульована, вона ототожнюється з діяльністю митця згодом, і закріплюється в історії.
Нове мистецьке об’єднання здійснює переворот як в українському, так і світовому мистецтві. Цього разу масштаби непорівняно більші – Курбас не залишає осторонь набуті знання, і при навчанні акторів із режисерами активно використовує методи прикладної психології.
Харків, де у ХІХ столітті життя мистецтва, науки, освіти, та університетів дихає на всі груди, стає для Курбаса омріяним осередком. На той час столиця УРСР, він перетворюється на новий дім для “Березоля” у 1926 році, чим наголошує на його статусі як кращого українського театру.
Зміна демонструє багатогранність театру і його специфіку згідно з періодом становлення – так, київський вважають політичним, а харківський – філософським.
Саме тут на сцені “Березолю” світ софітів привертає увагу до різноманіття сценічних прийомів: елементів акробатики, цирку, пантоміми, буфонади, епатажу.
У всьому цьому відбивається вплив віденського періоду в житті Курбаса – підкреслені риси, поєднання трагізму і гротеску – неозброєним оком можна було помітити ознаки експресіонізму, панування якого було властиво західним країнам того часу. Це, своєю чергою, успадкувалось і “Березолем”.
Та специфічність театру Курбаса, що не дозволяла ідентифікувати його як “реалістичний”, у Харкові набуває закінченої форми. Поверхня, складена з “комфортних”, зрозумілих масам сюжетів, протиставляється “Березолю”, що у власних виставах вдавався до тем, які являли собою зріз дійсності, концентрацію парадоксальності життя за радянських часів.
Тогочасні проблеми транслювались обхідним шляхом – так, для розкриття проблеми голоду на українських землях митець залучає драматургію Куліша, а саме – п’єсу “Маклена Ґраса”, у якій дегуманізація суспільства розгортається в межах Польщі.
Це остаточно стверджує березолівський нонкорфомізм, який стає об’єктом ураження радянської влади.
Початок кінця
Вже у 1930-х роках культура міста знерухомлюється ланцюгами цензури. Низка спектаклів “Березолю” знімається з репертуару. З-поміж них – “Мина Мазайло”, “Народний Малахій”.
Лідер українського відродження, Микола Хвильовий, вчиняє самогубство у 1933 році в будинку “Слово”, мешканцем якого був і сам Курбас – і це започатковує занепад слова в усіх його інших сенсах. Театральний режисер вирушає на похорон, та не встигає – сам він тепер таврований звинуваченнями в “буржуазному націоналізмі”, формалізмі, та контрреволюційності.
Через рік його присуджують на п’ять років, а вже згадана “Маклена Ґраса” стає останнім спектаклем, поставленим Лесем на волі.
Постанова зняти режисера з посади художнього керівника і директора “Березолю” означала знищення життєво необхідного органу театру. Втім, закладена Курбасом традиція не переривається, а пускає коріння в підпіллі, навіть попри заборону згадувати свого творця.
Формально “обезголовлений” “Березіль” продовжує існувати головним чином як школа, яку митець виховав, а згодом – як мала сцена Харківського Українського академічного Драматичного Театру імені Т. Г. Шевченка. Пам’ять про театральне реформаторство Курбаса береже і харківський журнал “Березіль”, у якому друкують прозові, поетичні, публіцистичні твори українських та іноземних письменників.